СОЛЯРНО-КОСМІЧНЕ НЕОЯЗИЧНИЦТВО ЯК ПРОЕКТ АЛЬТЕРНАТИВИ

СОЛЯРНО-КОСМІЧНЕ НЕОЯЗИЧНИЦТВО ЯК ПРОЕКТ АЛЬТЕРНАТИВИ
В ПРОЦЕСІ ТРАНСФОРМАЦІЇ МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ
 СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
 

Для боротьби з силами хаосу, з  духом Руїни і нігілізму в Україні зауважується, що національну ідею треба шукати на рівні культури. Вона “розлита” в культурі й становить собою її життєву систему,  що “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [1, с.77].

Теж саме декларував М. Реріх,  витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу”.

Редактор журналу «ІндоЄвропа» В. Довгич декларує: “… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір'ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Природу споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…” [2, с.8-9].

Але існує і “антидіалогічна позиція”. Виникла вона з бажання не сковувати себе переосмисленням культурного досвіду багатьох поколінь попередників, котрі намагалися вести цей діалог: “… Чому шукати святости тільки серед зів'ялих схимників, монахів чи аскетів? Чому не бачити святости у повних життя, крови, радости і життєвої потуги Лицарів Козацького Ордену? Вони ж складають ці всі цінності життя, кров, радість і життєву потугу на вівтарі ідеалів своєї нації” [3, с.6].

Ця “антидіалогічна позиція” передбачає поставити “віру предків” у рівень з християнством, якщо, навіть, не вище. “… Моє рішення відродити Староукраїнську Віру, – розповідав В. Шаян, –… Це відтворення мусить бути твором пророчого натхнення, тим більше, що ця Віра мусить бути модерна, себто згідна із сьогочасним станом справжньої науки, яка вже в тому часі стояла на становищі ідеалізму в питаннях матерії та космосу. Це, отже, мусить бути синтеза старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема філософії” [4, с.68-69]. В. Щаян продовжує ту традицію, за вірність якій російські неоідеалісти критикували М. Гоголя: “… Він був … викривачем … самого християнства. І тоді його роль … <– це> роль Петрарки і творця язичницького ренесансу” (В. Розанов) [Цит.за: 5, с.120].

Отже, порятунок, начебто, у “рідній вірі” – традиційній етнічній вірі, що проіснувала в Україні кілька тисячоліть, а нині відроджується в Україні: «… Рідна Віра визнає всіх українських Богів, єдиних у Сварозі… Свята Рідної Віри тісно пов'язані з астрономічним календарем… Це свята Сонця, Місяця, Богів Сварога, Дажбога, Велеса, Світовида, Перуна, Лади, Мокоші, Роду, Долі, Колодія та ін.” [6, с.28]. Тим самим реалізується мрія М. Євшана про те, що “… українська національна ідея мусить … стати … новою релігією, увійти в кров… “ [Цит.за: 7, с.55]. Тобто слід звернутися до постійно жевріючого в глибинах народної свідомості язичницького за своєю суттю “культу Роду”в різноманітних виявах – від політичного націонал-радикалізму до безпосередньої реанімації язичницьких релігійних врувань [8, с.137].  

Натхнення українським відроджувачам “рідної віри” дає й та обставина, що, по суті, їх на цей чин благословляють великі попередники, в середовищі яких теж домінувало, за словами В. Пачовського, “… глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини й цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя” [Цит.за: 9, с.31].

Можна сказати, що домінуючою тенденцією використання до-християнських праукраїнських джерел є лише т.зв.індивідуально реінтерпретовані топоси, в яких втілюється гетеродоксальний зміст, воскресають образи, мотиви й символияк певні знаки екзистенціальних, психологічних, суспільних, культурологічних проблем. Так, в українському неоязичництві відсутнє таке джерело як топос, що виражає однозначний ортодоксальний релігійний ідеалістичний світогляд, хоча на його репрезентацію претендує щонайперше “Влесова (Велесова) книга”.

Проте таку роль відіграє своєрідне “вибране” язичницьких тем у творчості українських митців(Тарас Шевченко, Леся Українка, М. Вороний, П. Тичина, О. Лятуринська, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Бердник, І. Драч, С. Пушик, М. Руденко). Їхню позицію  М. Крупач визначає як “родоначальна історіософія”, в основі якої  лежить ряд міфів, де первісний період людського життя оспіваний як найдосконаліший [10, с.9]. В. Шаян узагальнює, що твори В. Пачовського, О. Ольжича, О. Теліги та інших “… увійдуть суцільно у … великий Храм Національної Духовности, що про нього мріяв Пачовський у своїй драмі “Храм Дітей Сонця” [11, с.3].

«… В українській традиції, – пишуть автори монографії “Феномен нації”, – Сонце – інваріант Вищого начала, котре варіюючись, дарувало свою санкцію історично зумовленим “ідеям”: сонцесяйний князь, гетьман (державність). Шевченкове “Сонце правди” … “сонце комунізму”, ідея незнищенності культури, мови (“мова веселкова – наше сонце у росі”) тощо” [12, с.122]. Український апологет язичництва О. Шокало визначає язичницьку традицію українців як “сонцехвалення”[13].
Звідси постає завдання трансформації моральних цінностей сучасного українського суспільства [14]  за допомогою реставрації “солярно-зодіакального” світогляду предків, “повернення”його у щоденне побутування українців, “о-сучаснення”науковою термінологією, формування філософії «українського сонячно-антеїстичного космізму».
 
1. Квіт С. Нова літературна дискусія? // Українські проблеми. – 1994. — №3. – С. 76-78.
2. Довгич В. Матір Індоєвропа //ІндоЄвропа — Такі Справи (Київ).- 1996-1997.-Кн.1-2.- С.6-9.
3. Шаян В. Священний героїзм як основа українського національного світогляду // Український світ (Київ). — 1996. — Ч. 1-3 (12). –С.6-7.
4. Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон (Канада), 1987.  – Т.1. – 864 с.
5. Ерофеев В.В. В лабиринте проклятіх вопросов. – М.: Сов.писатель, 1990. – 448 с.
6. Лозко Г. Рідна віра // Дивослово: Українська мова й література в навчальних закладах (Київ). — 1996. — Ч. 5-6. –С.25-28.
7. Ступарик Б. Націонаьна ідея у працях українських педагогів ХХ століття // Мандрівець. – Тернопіль, 1999. — № 3. – С.54-58.
8. Малахов В.А., Чайка Т.О. Імператив творчості (декілька міркувань з приводу нинішньої духовно-моральної ситуації) // Світогляд і духовна творчість / Відп.ред. К.П. Шудря, Є.І. Андрос. – К.: Наук.думка, 1993. – С.133-139.
9. Нахлік Є. Василь Пачовський про всесвітню місію українського духу // Український світ. – Київ, 1995. – №1-2. – С. 31.
10. Крупач М.П. Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду (Проблеми і пошуки): Автореф. дис. … канд.філолог.наук. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1996. – 20 с.
11. Світання. – Торонто, 1968. — №3 (9). –С.2-3.
12. Феномен нації: Основи життєдіяльності / За ред. Б.В. Попова. – К.: Т-во “Знання”; КОО, 1998. –264 с.
13. Шокало О. Відродження світла, або Вертатись на верстви свої // Радянська школа. – Київ, 1991. — №7. – С.2-7.
14. Возняк С.М. Духовні цінності в структурі світоглядних орієнтацій українського народу // Духовні цінності українського народу / Автор.коллект.: Возняк С.М., Кононенко В.І., Кононеко І.В. та ін.– Київ – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – С.35 – 36.